2012-03-12

В очікуванні Гавела

Інститут Євро-Атлантичного співробітництва разом із Центром політологічних досліджень та Клубом Молодих дипломатів України продовжують публікувати кращі есе студентів на тему “Свобода, демократія та європейський вибір. Уроки Вацлава Гавела для України”.

Якось автор цих рядків мав честь взяти участь у дискусії, учасники якої намагалися з’ясувати, чому в Україні немає особи, яку можна було б порівняти за її маштабом із Вацловом Гавелом. 

Протягом двох годин абсолютно не схожі один на одного люди шукали відповідь на це питання у різниці між тривалістю та інтенсивністю репресій, що спіткали чеський та український народи, у різниці між єдністю чехів та розділеністю українців за мовною та етнічною ознакою, у відірваності української інтелігенції від свого народу та інтегрованості чеських інтелектуалів у власне суспільство. Ці пояснення виглядали так органічно, а їх автори виглядали такими задоволеними власною кмітливістю та приємною компанією. Тож зрозуміло, що вони все ж дійшли спільного висновку - винне саме українське суспільство. Немає в нього запиту на гавелів. Не доросло. Так і розійшлися - чекати доки українці все ж дозріють і покличуть когось з них на роль морального авторитета нації.

Здавалося, що логіка цих людей була цілком справедливою - адже дійсно, коли Вацлава Гавела арештовували востаннє, він намагався покласти квіти на місці, на якому чеський студент спалив себе на знак протесту у 1969 році. Отже, був студент, готовий на самогубство заради свободи своєї країни, і була людина, яка знала, що на неї чекає, але потреба віддати пошану герою виявилась вищою за острах ув’язнення. Були зрештою “Празька весна” та “Оксамитова революція”, ознаменовані вищеописаними подіями, які дали численну кількість прикладів не меншої самопожертви, а головне - об’єднали у цій сміливій готовності до самозречення численну кількість людей. Що це, як не свідчення тієї самої готовності суспільства до змін, а отже й готовність сприйняти саме такого, як Гавел, власним лідером. Лідером, який уособлює собою все те, у що вірили чехи і до чого вони так відчайдушно прагнули?

Тільки чи думав про готовність суспільства сприйняти його сам Вацлав Гавел, коли йшов із вінком віддати пошану Янові Палаху? Чи думав про готвність суспільства сприйняти його вчинок сам чеський студент і ще 26 (!) осіб, що намагалися наслідувати його приклад? Гавела тричи судили ті ж самі чехи, що начебто мали бути готовими виборювати свободу. 5 років у в’язниці може й відрізняються від сибірських таборів, але точно позбавляють ілюзій щодо “готовності” суспільства бодай до чогось. Адже саме чехів описував драматург у своїй “Аудієнції”, яка зображала усю абсурдність взаємовідносин ката та жертви у авторитарному соціумі.

Тому Вацлав Гавел - це, перш за все, вчинок. Вчинок, який виражається його ж словами про те, що людина має поводитися так, як вона вважає, мають поводится всі. Не чекати, доки ці “всі” дозріють до розуміння твоїх дій та думок, а бути чесним перед собою та оточуючими і робити це, не лише коли для цього складуться сприятливі обставини. Якби майбутній чеський президент чекав доки суспільство буде готовим до його появи, він би ніколи не став президентом. Якби чехи чекали доки в них з’явиться Гавел, в них ніколи б не було “Оксамитової революції”. Бо сама революція стала можливою, коли гавелами стали більшість мешканців тодішньої Чехословаччини.

І може ми нарешті зрозуміємо, що власного гавела треба не чекати, їм варто бути. Адже бути гавелом - це не очолювати революції та держави, не володіти розумами та душами своїх земляків. Бути гавелом - це означає бути людиною.

Автор: Олександр Голубов